ТIНI ЗАБУТИХ ПРЕДКIВ



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Iван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскiй родинi Галiйчукiв. Ще дитиною вiн вiдрiзнявся вiд iнших: ...Iван все плакав, кричав по ночах, погано рiс i дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозi одвертала од нього очi. Тi очi нiби бачили щось приховане вiд iнших: Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке i не вiдоме нiкому... Мата з полегкiстю вiдпускала Iвана з хати, i вiн iшов у гори, у лiс, де йому було затишно, де усе було зрозумiле й рiдне. Мати навiть побоювалась, чи не пiдмiнили ïï дитину: Не сокопилася баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвiтила свiчки — i хитра бiсиця встигла обмiняти ïï дитину на своє бiсеня. Бо син краще почувався серед природи, у лiсi, нiж у хатi бiля людей. Свiт здавався йому казкою, повною чудес, таємничою, цiкавою i страшною. Iван семи рокiв умiв знаходити помiчне зiлля — одалеп, матриган i пiдойму, розумiв, про що канькає коня [рiд коршуна], з чого повстала зозуля, i коли оповiдав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знання про свiт природи i свiт людини якось швидко стали йому доступнi, зрозумiлi. Знав, що на свiтi панує нечиста сила, що арiдник [злий дух] править усiм, що в лiсах повно лiсовикiв, якi пасуть там свою маржинку [худоба]: оленiв, зайцiв i серн; що там блукає веселий чугайстир [мiфiчна лiсова iстота], який зараз просить стрiчного в танець та роздирає нявки; що живе в лiсi голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях [диких верхiвках гiр], нявки розводять своï безконечнi танки, а по скелях ховається щезник. Коли хлопець пiдрiс, його послали пасти корiв. Там, на пасовиську, Iван вивчився вiд старших грати на сопiлцi. Та тi звичайнi пiснi не задовольняли його — у ньому жили iншi мелодiï, неяснi i невловимi. Це була чарiвна музика рiдноï природи: З — за галузки смереки виглядали зажуренi гори, напоєнi сумом тiней од хмар, що все стирали блiду усмiшку царинок [обгороджених сiнокосiв близько до оселi]. Гори щохвилини мiняли свiй настрiй: коли смiялась царинка, хмурився лiс. I як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гiр, так трудно було дитинi спiймати химерну мелодiю пiснi, що вилась, трiпала крильцями коло самого вуха i не давалась. Одного разу Iван зайшов далеко у гори i раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному мiсцi? Iван повернувся i скаменiв: На каменi, верхи, сидiв той, щезник, скривив гостру борiдку, нагнув рiжки i, заплющивши очi, дув у флояру. Iван хотiв тiкати — i не змiг; хотiв закричати — голоса нема. Але ось голос з'явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Iван бiгти вниз, i бiг, доки не впав без сили. Потiв, прийшовши до тями, Iван спробував повторити мелодiю, але вона довго не давалась. Але хлопець починав ще i ще. I нарештi лiсом попливла чудна, не вiдома ще пiсня, радiсть вступила у його серце, залляла сонцем гори, лiс i траву, заклекотiла в потоках, пiдняла ноги в Iвана i вiн... закружився у танцi. Душа i серце спiвали у хлопця. На сонячнiй плямi полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав бiленький хлопчик, немов метелик пурхав зi стебла на стеблину, а обидвi корови — жовтаня i голубаня, просунувши голови межи галузки, привiтно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрiдка дзвонили йому до танцю. У лiсi знайшов Iван те, чого шукав. Вдома, в родинi, Iван часто був свiдком неспокою i горя. За його пам'ятi вже двiчi коло ïх хати трембiтала трембiта, оповiщаючи горам i долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лiсi, а вдруге, коли браччiн Василь, файний веселий леҐiнь, загинув у бiйцi з ворожим родом, посiчений топiрцями. Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть i злiсть. Стара ворожнеча iснувала мiж родом Палiйчукiв, до якого належав Iван, i родом Гутенюкiв. Нiхто вже не мiг точно пригадати, звiдки пiшла ворожнеча, але й досi всi кипiли злiстю й завзяттям. Насправдi сiм'я Iвана була невелика. З двадцяти дiтей вижили лише п'ять, а решта п'ятнадцять спочило на цвинтарi бiля церковцi. Всi в родинi любили ходити до церкви, особливо на храмовi свята. Там можна було зустрiтися з дальнiми родичами, а iнколи i пустити кров Гутенюкам. У цi днi Палiйчуки надягали найкращу одежу, сiдлали коней i гiрськими стежками вiдправлялись до церкви. I плаï нiби — то розцвiтали червоними маками: то йшли святочно прибранi гуцули. Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючi роди зустрiлись i сталася бiйка мiж Гутенюками i Палiйчуками. Iван не зрозумiв, як воно сталося, та коли побачив, якупав його батько, як пiдтята смерека, кинувся у бiйку. В запалi бiйки вдарив дiвча, що тряслось з жаху бiля самого воза. Iван здогадався, що це Гутенюкова дiвка, та почала тiкати, вiн наздогнав ïï, шарконув за пазуху i роздер сорочку. Звiдти впали не землю новi кiсники, якi вiн вкинув у рiчку. Тодi дiвчинка, зiгнута вся, подивилась на нього спiдлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей i спокiйно сказала: — Нiчьо... В мене є другi... май лiпшi. Так зав'язалась розмова, i дiвчинка вийняла цукерку й подiлилась нею з Iваном. Вiн завагався, але узяв. Тепер вони вже сидiли рядочком, забувши про вереск бiйки... а вона оповiдала йому, що зветься Марiчка, що пасе вже дроб'єта (вiвцi)... а погляд ïï чорних матових очей м'яко поринав у Iванове серце... На другий день пiсля бiйки помер батько Iвана, старий Палiйчук. I тяжкi часи наступили в його родинi. Але в пам'ятi Iвана не смерть батька жила, а зустрiч iз дiвчинкою, що, скривджена ним безвинно, повним довiр'я рухом дала йому половинку цукерки. Iвановi дуже хотiлося знову побачити Марiчку. I вiн зустрiвся з нею, коли пас корови, а вона вiвцi. Вiдтак вони зустрiчалися щоразу, пасуючи овець i корiв, i це була ïхня таємниця. Бiлi ярки, забившись у холодок пiд смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дiтей, дзвонячи в тишi молодим смiхом. Втомившись, вони забирались на бiле камiння i лячно зазирали звiдти у прiрву, з якоï стрiмко пiдiймався у небо чорний привид гори i дихав синню, що не хотiла тануть на сонцi. В щiлинi помiж горами летiв в долину потiк i тряс по камiннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо i лячно у вiковiчнiй тишi, яку берiг лiс, що дiти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило i побiльшало до найбiльших розмiрiв усяких згук, що мусив жить в лiсi, i ïм часом здавалось, що вони чують чийсь хiд потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей. Так росли вони серед потокiв i лiсiв, чистi i наïвнi. Але дитинство минуло, i Iван був уже леҐiнь, стрункий i мiцний, як смерiчка, мастив кучерi маслом, носив широкий черес i пишну кресаню. Марiчка теж вже ходила в заплiтках, а се значити мало, що вона вже готова й вiддатись. Вони не пасли бiльше ягнят, а зустрiчались лише на свято та у недiлю. Сходились коло церкви або десь в лiсi, щоб стариня не знала, як кохаються дiти ворожих родiв. Марiчка любила, коли вiн грав на флоярi. Задуманий все, встромляв очi кудись поза гори, неначе видiв, чого не бачили другi, прикладав мережану дудку до повних уст, i чудна пiсня, якоï нiхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигiдно послали своï тiнi смереки. I здавалося ïм, що на свiтi тiльки двi барви: в зеленiй — земле, в блакитнiй — небо. I серед цього зелено — блакитного свiту лише вони двоє. Марiчка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба, — спiванками. Вона ïх знала безлiч. Звiдки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисцi, хлюпались у купелi, родились у ïï грудях, як сходять квiтки самосiйнi по сiножатях, як смереки ростуть по горах... Марiчка i сама вмiла складати пiснi. Поезiя Iванових мелодiй сплiталася з летючими вiршами Марiччиних коломийок. Вони покохали один одного. Вона давно вже була Iванкова, ще з тринадцяти лiт. Що ж в тому дивного було? Пасучi вiвцi, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вiвцi, — все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жадна нечиста думка не засмiтила ïй серця. Марiчка часто питала, чи будуть вони у парi назавжди, адже ïхнi сiм'ï нiколи цього не дозволять. Та Iван запевняв, що й питати родичiв не буде, бо Марiчка мусить бути його. На танцях запропошував ïï вiдверто i наче на злiсть старинi вiн на танцях вимахував дiвкою так, що аж постали розсiдались. Однак усе складалось не так, як гадав Iван. Газдiвство його руйнувалося, i треба було йти в найми. Мушу йти в полонину, Марiчко, — сумував вiн заздалегiдь. Марiчка покiрно погоджувалась, хоч ïй було дуже сумно. I той сум виливала у спiванках: Iзгадай мнi, мiй миленький, Два рази на днину. А я тебе iзгадаю Сiм раз на годину. Вона втiшала сама себе, що обов'язково буде дивитися на гори, то може, й побачить його: Як муть мряки сiдати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу рiчку зазорiє небо, я му дивитись, котра зiрка над полонинков — тому бачить Iванко... Тiльки спiвати залишу. Але Iван радив ïй не втрачати веселостi й спiвати. Обiцяв повернутися швидко. Вiн слухав ïï пiснi i думав, що вона засiяла спiванками своïми i лiси, i гори, i полонини. Увесь свiт навколо нього бринить ïï пiснями. Але прийде пора, вiн поверне до неï, i вона знов позбирає спiванки, щоб було одбуть чим весiлля... Вiдтак теплим весняним ранком Iван пiшов на полонину. Iван пiднiмався все вище.. ..Лiси уступали мiсце гiрським сiножатям, м'яким i повним. Iван брiв серед них, як по озерах квiток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоноï гранi або блiдим вiнком не-вiстульки. <... > А стежка вела все далi... Тут були тиша, великий спокiй природи, строгiсть та сум. <... > Полонина! Вiн вже стояв на нiй, на сiй високiй луцi, вкритiй густою травою. А у долинi, вкритiй вiд вiтру, знайшов Iван стаю [дерев'яний намет для вiвчарiв]. Тут, серед гiр, Iван разом з iншими мав доглядати худобу, що ïï зганяли на лiто сюди з рiзних сiл. Кожен знав свою справу i мав тут своï обов'язки. Чоловiки ставилися до них як до священних. Тим часом ватра розгоралась на полонинi. Повним поваги рухом, як давнiй жрець, пiдкидав ватаг до неï сухi смереки та свiжу хвою, i синiй дим легко здiймався над нею... Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав ïï боронити од всього лихого. День згас, i Микола — спузар, що повинен був усе лiто слiдкувати за ватрою, покликав вiвчарiв вечеряти. Яка ж тото полонинка повеснi весела, як овечки у ню iдуть iз кожного села!.. Ватаг чутливо прислухався i нiби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину, як оживають гори вiддихання i тупоту отар. I ось уже вони тут усi. I тодi ватаг впав на колiна i пiдняв руки до неба. За ним схилились до молитви вiвчарi й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вiвця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худiбку на росах, на водах, на всiх переходах од всякого лиха, звiра i припадку. Як допомiг Бог зiбрати худiбку докупи, щоб так допомiг усю людям вiддати. Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вiтер, пролiтаючи далi, старанно вичiсував трави на полонинi, як мати дитячу голiвку... Днi спливали за днями в щоденнiй працi, у труднощах вiвчарського життя. Та серед щоденних турбот згадує Iван Марiчку. Як вона, чи спiває ще своє пiснi? Ой, як будуть вiвчарики Бiлi вiвцi пасти, Будуть моï спiваночки За кресаню класти... — згадується йому милий дiвочий голос, i вiн зриває квiтку та закосичує нею кресаню. Гiрське повiтря прополоскало груди, хочеться ïсти. I як самотно! Стоïш тут маленький, як бадилина у полi. Пiд ногами зелений острiв, що його обливають блакитнi води далеких гiр. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гнiздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно — сокотися... Поволi тягнеться час. За день Iван геть стомлюється. Але увi снi приходить до нього Марiчка. Вiн сам до себе говорить, що то не вона, але щось його нiби тягне за Марiчкою. Вiд сну вiн прокинувся раптом, почувши крик худоби. Серце його калатало. I ось нарештi трембiта сповiщає, що кошари чекають на вiвцi. На полонинi усi зiбрались, щоб видоïти овець та кiз. Звичним рухом Iван хапає вiвцю за хребет i тягне до себе понад широку дiйницю, що поступово наповнюється молоком. Iвановi руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають дiйки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм i пiдiймає з дiйницi масну солодку пару.. ..Жалiбно плаче мокра отара по сей i той бiк струнки, падають в загороду знесиленi вiвцi, а густе молоко дзвiнко дзюрчить в дiйницю та затiкає теплим струмочком аж за рукав. Опустiли кошари. Тиша i пустка. Починається нова дiя — сироварiння. Ватаг схиляється над молоком, розщобає поволi рукава i по сам лiкоть занурює в нього своï голi, зарослi волоссям руки. I так застигає над молоком. Тепер має бути тихо у стаï, дверi замкненi, i навiть спузар не смiє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує... Тiльки по легкому руховi жил на ватагових руках помiтно, що насподi в посудi од-бувається щось. Руки оживають потроху, то пiдiймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лiктi, щось плещуть, бгають та гладять там всерединi, i раптом здна посуди, з — пiд молока, пiдiймається кругле сирове тiло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескатi боки, купається в бiлiй купелi, само бiле i нiжне, i коли ватаг його виймає, зеленi родовi води дзвiнко стiкають в посуду. Пiсля цього вiдчиняють дверi навстiж i сповiщають трембiтою, щодень скiнчився миром, щобудзйому вдався, кулеша готова i струнки чекають на нове молоко. Багато пригод зазнав Iван тим лiтом. Раз нiби бачив, як з одинокоï смереки в лiсi виступив якийсь чоловiк i вибiгли за ним серни, яких той пас iз допомогою ведмiдя. Iван показував на те диво iншим, але нiхто нiчого подiбного не бачив. Часто негура [туман] заставала вiвцi в половинi. У густiй мряцi, бiлiй, як молоко, все пропадало: небо, гори, лiси, пастухи.. ..Вiвцi сивим туманом котились попiд ногами, а далi пропадали й вони.. ..Так вони розгубили кiлька овечок. Зрiдка до вiвчарiв приходили люди з долини, розповiдали нехитрi новини сiльського життя. А вечорами вiвчарi збиралися бiля багаття i зголоднiлi за лiто без челядини [жiнки], вели безконечнi маснi розмови. Iван же кликав Миколу i прохав його розповiсти якусь казку, бо той багато ïх знав. Так Iван коротав ночi. Микола захворiв, i Iван замiсть нього пильнував ватри, варив для всiх кулешу. Та серце його неспокiйне. Обсiли його сумнi думи, важкi сни, у яких йому нiяк не зустрiтися з Марiчкою. Бо у ту мить, коли Iван ось — ось має почути м'яке тiло Марiчки на своïх грудях, з лiсу виходить з риком ведмiдь, а бiлi вiвцi мечуться вбiк i оддiляють його од Марiчки. Iнколи ж так Iвановi ставало погано середтишi, холоду та самоти, що здавалося нiби — то щось велике, вороже душить його, ся затвердiла тиша, байдужий спокiй, сей сон небуття. А одного разу вiн почув тихий голос: Iва — а! Так кликала його Марiчка. Марiчка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночi? Заблудилась i кличе? Чи, може, йому причулось? Нi, вона тут. Вiн побiг навпростець туди, звiдки чувся голос, i застиг над прiрвою навкруги туман. Чи то був ïï голос? Працював Iван на полонинi, аж поки та зовсiм не спустiла. Розiбрали хазяï худобу, одтрембiтали своє трембiти, лежать стоптанi трави, а вiтер осiннiй заводить над ними, як над мерцем. Недаремно Iван поспiшав з полонини: вiн не застав Марiчки живою. За день перед сим, коли брала Черемош, взяла ïï вода. Несподiвано заскочила повiнь, мотi габи [хвилi] збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц [во-допад] i понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики i благання i не могли врятувати. Iван цьому не повiрив. Вiн гадав, що це вигадки Гугенюкiв, що зiзналися про ïхнє кохання й заховали вiд нього Марiчку. А коли всi почали твердити водно те саме, пiшов шукати берегом ïï тiла. Мусило ж десь ïï прибити. В одному селi знайшли якесь тiло, але Iван не мiг впiзнати в ньому Марiчки — воно було стерте рiчним камiнням, розпухло й посинiло. Тодi великий жаль охопив Iвана. Вiн хотiв був i собi скочити зi скелi у крутiж. Але потiм зненавидiв рiку настiльки, що вуха затуляв, аби не чути ïï зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марiчки. Вiн блукав горами, не темлячи себе вiд туги. Так пробув у лiсi довго, живився ягодами й водою з потiчкiв. Потому щез — люди гадали, що вiн загинув з великого жалю, дiвчата навiть пiсню склали про ïхнє з Марiчкою кохання. Але через шiсть рокiв Iван раптом з'явився. Худий, зчорнiлий, багато старший од своïх лiт, але спокiйний. Оповiдав, що пастушив на угорському боцi. Ще з рiк отак походив, а вiдтак оженився. Треба ж було Ґаздувати. Iван пiсля весiлля виглядав навiть задоволеним. Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозумiла], здорова дiвка, з грубим голосом й воластою шиєю. Любила вона багате, пишне вбрання, але була добра Ґаздиня i помагала у щоденних турботах чоловiковi. Iван же одержав можливiсть працювати коло худоби: Тепер вiн мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жие на свiтi, — саме плекання маржинки сповняло радiстю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худiбка. А головне — i думки його були зайнятi худобою: то вiн турбувався про сiно, то про захист худiбки вiд звiра, вiд вiдьом. Скрiзь була небезпека. А бiльш усiх ïм докучала сусiдка Хима: Чого вона тiльки не виробляла, ота родима вiдьма! Перекидалась у полотно, що бiлiло смерком попiд лiсом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарештi, мiсяць, щоб було темно, як йде до чужоï худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доïть: заб'є у неï чотири кiлки, неначе дiйки, — i надоïть повну дiйницю. А з iншого боку сусiдом був Юра, про якого казали, що вiн богує. Вiн був як бог, знаючий i сильний, той градiвник i мольфар [злий дух, чаклун]. У своïх дужих руках тримав сили небеснi й земнi, смерть i життя, здоров'я маржинки й людини, його боялись, але потребували всi. Як боронити худобу у таких обставинах — то був щоденний клопiт Iвана. Вiн працював, не пiднiмаючи очей вiд землi. Бо коли пiднiмав очi, то найменша зелена царинка вiдразу ж нагадувала йому Марiчку. В душi його знов бринiв забутий голос: -Iзгадай мнi, мiй миленький, Два рази на днину, А я тебе iзгадаю Сiм раз на годину... Тодi Iван кидав усе i десь пропадав. Палагна сердилась на нього, та вiн ïй нiчого не пояснював. А провину вiдчував хiба що перед худобою: Приносив ïй хлiба чи грудку солi. З довiрливим риком тяглася до нього його бiланя або голубаня, висувала теплий червоний язик i разом з сiллю лизала руки. Вогкi блискучi очi приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим'я та свiжого гною знову вертали втрачений спокiй i рiвновагу. Життя його тiсно сплелося з життям худоби. Вiн вiдчував щось батькiвське по вiдношенню до ягнят, корiв. Чи кохав вiн Палагну? Така думка нiколи не займала його голови. Iван був Ґаздою, Палагна — доброю Ґад-зинею, i хоч не було в них дiтей, так була худоба — чого ще треба? Палагна стала ще повнiшою i червонiшою, носила багатi хустки i стiльки намиста на шиï, що заздрощi переповняли сусiдських жiнок. Разом Iван i Палагна ïздили i до мiста, i до церкви. До них теж приïздили чеснi Ґазди в гостину... Засiдали за мережаний стiл, тяжкi в своïм овечiм убраннi, i споживали вкупi свiжу кулешу та гуслянку гостру, од якоï облазив язик. Так йшло життя. Для працi — буднi, для ворожiння — свято. На свят — вечiр Iван завжди був у дивнiм настроï. У всiх його дiях було щось священне, неначе божу службу служив. Клав Палагнi живий вогонь для вечерi, стелив сiно на стiл та пiд столом i з повною вiрою рикав при тiм, як корова, блеяв вiвцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одiгнати звiра й вiдьом, а коли червона од метушнi Палагна серед курива того ознаймляла нарештi, що готовi усi дванадцять страв, вiн, перше нiж засiсти за стiл, нiс тайну вечерю худобi. Вона першою мусила скоштувати голубцi, сливи, бiб та логазу, якi так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усi ворожi сили, перед якими берiгся через цiле життя. Брав в одну руку зi стравою миску, а в другу сокиру i виходив надвiр. Зеленi гори, убравшись у бiлi гуглi [рiд верхнього одягу у гуцулiв з бiлого сукна], прислухались чуйно, як дзвенiло на небi золото зiр, мороз блискав срiбним мечем, потинаючи згуки в повiтрi, а Iван простягав руку у сю скуту зимою безлюднiсть i кликав на тайну вечерю до себе всiх чорникнижникiв, моль-фарiв, планетникiв всяких, вовкiв лiсових та ведмедiв. Вiн кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситi страви, на паленi горiлки, на вечерю святу, але вони не були ласкавi i нiхто не приходив, хоч Iван спрощував тричi. Тодi вiн закликав ïх, щоб не з'явились нiколи, — i легко зiтхав. В цей вечiр вони запрошували до вечерi душi померлих, що пропали, втопились у водi, про яких нiхто не знав, i тому вони чекали лише вечора святого, щоб хто про них згадав. Перш нiж сiсти, продували лаву, щоб не привалити якусь душу. Iван, молячись, був певен, що за плечима в нього стоïть Марiчка й плаче, схилившись. А вночi, прокинувшись, Iван нiби чув, як сам Бог питає у худоби, чи добре ставиться до неï Ґазда, чи годує, чи добре пильнує. Палагна ставилася до ворожiння суто практично: воно мало допомогти вберегти худобу, збiльшити достаток. Вiдтак промовляла до худоби, до ватри, як до iстот розумних. Так йшло життя худоб'яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потiк. Завтра велике свято. Теплий Юра одбира от холодного Дмитра ключi свiтовi, щоб править землею.. ..Завтра — весна, день радостi й сонця... i Палагна вирiшила поворожити. Для того ще на свiтанку, роздягнувшись догола, пiшла на царинку, де ще на Благовiщення закопала у муравлисько сiль, булку й намисто. Нарештi вона спинилась пiд буком, солодко потягнулась, але в ту ж мить ïï наче скувало щось. То був погляд Юри. ïх сусiд, мольфар, планетник Юра дивився на жiнку, а вона не мала сили й поворухнутися. Врештi у нiй ворухнулася злiсть. Пропало цiле ворожiння! Але все стояла у напруженому чеканнi чогось. Отямилася лише коли той пiдiйшов зовсiм близько i стиснув ïй руку. Тодi закричала i втекла. Та палкi, наче двi чорнi жаринки, очi Юри переслiдували ïï скрiзь. Вона боялася мольфара i разом з тим цiкавилася усiм, що про нього говорили. I мимоволi порiвнювала з чоловiком: Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тiло, щось старе, водянисте свiтилось в його стомлених очах. Помiтно худ, ставав байдужий. Нi, Юра кращий. Та гордiсть не давала Палатi бодай заговорити з Юрою, хоч думки щоразу звертались до нього: Вiн був могутнiй, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорнiла, як дим, людина, вiн мiг послати смерть i життя, розiгнать хмару i сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогiв i запалити в жiночому серцi кохання. Вiн був земним богом, той Юра, що хтiв Палагни, що простягав по неï руки, в яких тримає свiтовi сили. I ось одного разу Палагна захотiла вiдвiдати корiв у лiсi, бо сон, що бачила, вiщував ïй недобре. Аж раптом найшла важка синьо — бiляста хмара, що мала принести град. Палагна по — своєму уявляла походження граду, вважаючи, що то чорнокнижники сiкли лiд десь по замерзлих озерах у горах, а душi страчених збирали його в мiшки та мчали з ними на хмарах розсiвати лiд по землi. Отак роздумуючи, Палагна помiтила чоловiка, що боровся з вiтром. Вперто дерся вiн на скелi i нарештi пiднявся на вершок гори. Вона впiзнала Юру. Став проти хмари, одна нога наперед, i склав руки на грудях. Закинув назад блiде обличчя i вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара iшла на нього. I раптом сильним рухом вiн кинув кресаню на землю. Вiтер зараз звiяв ïï в долину i пiдхопив на головi в Юри довге волосся. Тодi Юра пiдняв до хмари цiпок [палиця], що тримав у руцi, i крикнув у синiй клекiт: Стiй! Я тебе не пускаю!.. Навкруги блискали блискавки, вiтер здiймав його волосся i одяг, але Юра стояв непохитно. Деякий час Паланга спостерiгала цей дивний двобiй, коли хмара нiби спинилася, хоч не хотiла пiдкорятися, а Юра заклинав ïï йти у безвiстi, у провалля, але не на сiножатi, бо пропаде худоба. Нарештi хмара скорилася i розв'язала мiшки з градом над рiчкою, а Юра, вiдвернувши бюру, впав знесилений. До нього прибiгла Палагна, сяяча, як сонце, i з турботним питанням: Цитобi, Юрочку, не сталось чого лихого?.. I з того дня вона стала любаскою Юри. Iван дивувася, чого це Палагна стала ще краще одягатися, навiтьу буднi. Iнколи кудись щезала й поверталася пiзно. А потiм вже й вiдверто цiлувалася з Юрою у корчмi. Всi говорили про Палагну та Юру, чув i Iван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвiла й веселилась, а Iван нидiв i сох, втрачаючи силу. Вiн сам дивувався тiй змiнi. Що сталося з ним? Сили покидали його, очi, якiсь розпорошенi й водянистi, глибоко запались, життя втратило смак. Навiть маржинка не давала колишньоï втiхи. Чи йому пороблено що, хто урiк? Не мав до Палагни жалю, навiть кривди не чув у серцi, хоч бився за неï з Юром. Бився не зi злостi, а так годилося, бо спровокував його побратим Семен, що вдарив Юру першим, дорiкнувши за дружину Iвана. Юра ледве не вбив Iвана, але ïх розборонили, i все залишилося, як i було. Iван худнув, втратив апетит i одного разу побачив, як на обiйстi в Юри мольфар тримав перед Палатою глиняну ляльку i тикав у ïï пальцями, примовляючи: Б'ю кiлок тут, — шептав зловiсно, — i сохнуть руки та й ноги. В живiт — карається на живiт; не годен ïсти... Iван зрозумiв, що то вони проти нього змовляються, схотiв убити обох на мiсцi, але раптом замiсть злостi на нього зiйшли спустошення i байдужiсть. Вiн пiшов, не знаючи куди. Куди вiн йшов? Не мiг навiть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався i пiдiймався, куди ноги носили. Нарештi побачив, що сидить над рiкою. Вона клекотiла та шумiла пiд ногами у того, ся кров зелена зелених гiр, а вiн вдивлявся без тями в ïï бистрину, аж нарештi в його стомленiм мозку засвiтилась перша яснiша думка: на сiм мiсцi брела колись Марiчка. Тут ïï взяла вода. Тодi вже згадки самi почали зринати одна по однiй, наливати порожнi груди. Вiн сидiв над рiчкою й знову чув голос Марiчки, ïï спiваночки, бачив ïï миле обличчя, згадував ïï щиру ласкавiсть, i туга знову охоплювала його серце. Бо тепер усе минуло, нiчого нема. I нiколи не повернеться. Колись Марiчка, а тепер вiн... Вже його зiрка ледве тримається в небi, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий цвiт... нетривке й дочасне. Втома повалилася на нього, i залишилося лише бажання нарештi спочити, вiд усього. Одного разу Iван прокинувся вiд того, що його будила Марiчка й гукала iз собою. Вiн глянув на неï i анiтрошки не здивувався. Добре, що Марiчка нарештi прийшла. Вони здiймалися вгору, хоч була вже нiч, Iван виразно бачив ïï обличчя. Вiн не питав, куди вони йдуть, йому було так добре з нею. А Марiчка питала: Чогось так змарнiв? Ци ти недужий? А вiн охоче вiдповiдав, що банував за нею. Вони йшли, не знаючи куди, i все згадували минуле i все тi згадки були про ïхнє кохання. Вiн бачив перед собою Марiчку, але йому дивно, бо вiн разом з тим знає, що то не Марiчка, а нявка. Йшов поруч iз нею й боявся пустити Марiчку вперед, щоб не побачить криваву дiру ззаду у неï, де видно серце, утробу i все, як се у нявки буває. Але вiн гнав вiд себе цю думку i йшов, тулячись до Марiчки i вiдчуваючи тепло ïï тiла. Вона нагадала йому ïх першу зустрiч, дитячi забави, холоднi купелi у потоках, спiванки i страхи, гарячi обiйми i муку розлуки — всi тi милi дрiбнички, що грiли серце. Свiдомiсть його двоïлась. Чув, що коло його Марiчка, i знав, що Марiчки нема на свiтi, що се хтось iнший веде його у безвiстi, у недеï, щоб там загубити. А проте йому добре було, вiн йшов за ïï смiхом, за ïï щебетанням дiвочим, не боячись нiчого, легкий i щасливий, яким був колись. Усi його клопоти, усi турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар кудись вiдiйшли, наче ïх i не було нiколи. Вiн почувався знову молодим i щасливим, вiн iшов усе далi, забираючись у холодний i непривiтний глиб верховинних лiсiв. От вони й на полянцi. Нараз Марiчка здригнулася, стала, прислухаючись з тривогою, а потiм раптом щезла. Iван розiклав ватру, щоб вона не заблукала, сiв на пеньок й став чекати. I ось у лiсi почувся трiск. Вiн думав, що то Марiчка, й радо пiднявся ïй назустрiч. Але то був якийсь чоловiк. Вiн був без одежi. М'яке темне волосся покривало все його тiло, оточало круглi i добрi очi, заклинилось на бородi i звисало на грудях. Вiн склав на великий живiт зарослi вовною руки i пiдiйшов до Iвана. Тодi Iван зразу його пiзнав. Се був веселий чугайстир, добрий лiсовий дух, що боронить людей од нявок. Вiн був смертю для них: зловить i роздере. Чугайстир вiдразу спитав Iвана, куди побiгла нявка, а Iван з острахом зрозумiв, що це ж вiн питає про Марiчку. I серце його закалатало: ось чого вона зникла. Вiн вiдповiв, що не знає, а сам думав, як би йому найдовше затримати чугайстира, щоб Марiчка встигла втекти якнайдалi. Тим часом чугайстир грiвся коло ватри, поглядаючи на Iвана, i раптом запропонував: Може б, ти трошки пiшов зо мною у танець? Iван радо погодився. Iван тупнув на мiсцi, виставив ногу, струснув усiм тiлом i поплив в легкiм гуцульськiм танцi. Перед ним смiшно вихилявся чугайстир. Вiн прижмурював очi, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслi, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однiм мiсцi, злипались i розгинались, як грубi обiддя. Танець, видимо, його зогрiвав. Дивним був той танець бiля лiсового вогнища. Iвановi надавала снаги думка про спасiння Марiчки, i вiн щоразу пiдбадьорював лiсового духа, а той уже втомився, спiтнiв i запросився припинити танець. Тодi Iван, що вже теж стомився, був увесь мокрий, запропонував зiграти на флаерi. Вiн заграв ту саму пiсню, яку колись пiдслухав у щезника в лiсi. Чугайстир аж млiв, заплющивши очi, пiдкидаючи п'яти. Нарештi вони обидва повалилися на траву, засапавшись. Затим лiсовик подякував Iвановi та й пiрнув у хащу. Iван знову залишився сам. Але ж де була Марiчка? Йому так треба було бачити дiвчину, говорити з нею. Iван мав ще багато ïй розказати. Вiн чув потребу оповiсти ïй цiле своє життя, про свiй тусок за нею, безрадiснi днi, свою самотнiсть серед ворогiв, нещасливе подружжя... Iван подався у гущину шукати Марiчку. Нараз почув ïï голос десь ззаду. Треба було вертатися назад. Вiн поспiшав, стукався колiньми об смереки, вiдводив гiлля i жмурив очi. Блукав довго, але не мiг знайти полянки. Раптом вiн знову почув Марiчкин голос: Iва — а!.. Голос бринiв десь з — пiд нiг, з провалля. Iван нарештi зрозумiв, що треба спуститися швидше вниз. Вiн ще подумав, як вона змогла злiзти звiдси, бо тут же найкрутiше. А голос Марiчки все кликав його, i вiн спускався, шукаючи пiдпору, кваплячись, примовляючи: Iду, Марiчко! Iван забув обережнiсть, скакав по камiнню, калiчив руки i ноги, але поспiшав на той рiдний голос. I раптом вiдчув, що чорна безодня тягне його вниз. Чорна важка гора розправила крила смерек i вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що скорчив тiло, — i все розпливлось в червонiм вогнi, в якому згорiло його життя... Ледь живого на другий день знайшли його пастухи. Сумно повiстувала трембiта горем про смерть. Бо смерть тут має свiй голос, яким промовляє до самотнiх кичер. Били копитами конi по каменистих плаях, i постоли шуршали у пiтьмi ночi, як з леговищ людських, загублених в горах, поспiшали сусiди на пiзнi вогнi. Згинали перед тiлом колiна, складали на груди мерцевi грошi — на перевiз душi — i мовчки засiдали на лави. Мiшали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць. Смертельне свiтло сплiтало сiтку однакових тiней на мертвiм i на живих обличчях. Драглiли вола багатих Ґаздинь, тихо сяли старечi очi перед повагою смертi, мудрий спокiй єднав життя i смерть, i грубi запрацьованi руки важко лежали у всiх на колiнах. Палагна добре i вправно голосила, примовляючи до померлого чоловiка. Сусiди почали згадувати про рiзнi епiзоди, пов'язанi з небiжчиком: один з ним пастушив разом на полонинi, другий ще десь працював. Годилося потiшити самотню душу, розлучену з тiлом. А новi гостi все йшли i йшли, товклися вже й бiля порогу. Чи не багато вже суму мала бiдна душа? Така думка, видимо, таïлась пiдвагою гнiтучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несмiливо тупали ноги, пхалися лiктi, гуркотiв часом ослiн, голоси рвались та мiшались в глухому гомонi юрми. I ось раптом високий жiночий смiх гостро розтяв важкi покрови суму, i стриманий гомiн, наче поломiнь, бухнув з — пiд шапки чорного диму. Почалася забава. Молодi голоси перегукувалися, пропонуючи один одному купити зайця, називали один одного то носатим, то горбатим, то кривим. I вже тi, що прийшли останнiми, повернулися спиною до тiла, i усмiшки з'явилися на ïх обличчях. Один за одним гостi вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тiсно. А у кутках вуст мерця застигло гiрке мiркування: що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий цвiт... Вже про тiло забули. Молодицi цiлувалися з чужими чоловiками, а тi обiймали чужих жiнок. У хатi ставало все веселiше, а на подвiр'ï почалися веселi iгрища. I навiть старi приймали участь у забавi. Помiст двигнiв у хатi пiд вагою молодих нiг, i скакало на лавi тiло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмiшка смертi. На грудях тихо бряжчали мiдянi грошi, скинутi добрими душами на перевiз. Пiд вiкнами сумно ридали трембiти.

Метки ЛIТЕРАТУРА XIX СТОЛIТТЯ, ТIНI ЗАБУТИХ ПРЕДКIВ, МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ТIНI ЗАБУТИХ ПРЕДКIВ